Мама двійні Оля Шиленко: ми не втомлюємося один від одного
Знайомтеся, це – Оля Шиленко, мама двійнят Дем'яна та Матвія і відомий блогер.
Вона успішно поєднує роботу і виховання дітей. Скажете, майже нереально? А немає, адже, за словами самої Олі, це є запорукою нормальних і здорових стосунків у сім'ї.
Сьогодні говоримо про реалізацію жіночих амбіцій, принципи виховання дітей і чому мама ніколи не може бути ідеальною.
Cинів думали назвати Матвієм та Андрієм. Зміни відбулися несподівано. Я народжувала 30 жовтня, і буквально напередодні переймів побачила на стіні у пологовому календар іменин на цей місяць. З-поміж інших там було ім’я Дем’ян. Раніше я ніколи не зустрічала жодного Дем’яна. Мене в один момент перемкнуло. Наші з чоловіком батьки відмовляли, переконували мене, що це занадто незвично. У результаті, коли сини народилися, я подивилась на Дьому і подумала: "Ну і який із тебе Андрій?".
Коли жінка одна тягне на собі все, поєднувати професійні обов’язки й материнство надзвичайно важко. Я вийшла на роботу, коли хлопчикам виповнився рік. У мене часто запитують, чи складно бути мамою двійні і працювати? Хочу наголосити на ключовому моменті – незалежно від кількості дітей, важлива наявність допомоги.
Мені колосально допомагав і допомагає чоловік, він включений у процес, готовий розділяти піклування про синів на двох і робить це із задоволенням. Також у перші роки дуже допомагала моя мама, котра регулярно приїжджала понянчити онуків.
Без роботи, руху, розвитку, росту я "гасну". Чоловік про це знає й підтримує мене у всьому. Коли я "обмежена" лише роллю дружини та матері, опускаються руки і взагалі нічого не хочеться. Для мене вкрай важливо реалізовувати себе у професійному плані. Весь перший рік декрету я продовжувала працювати журналістом на фрілансі, активно вела блог, робила переклади.
У поєднанні роботи й материнства важливий розумний поділ часу. Коли ти на роботі – виконуєш лише професійні обов’язки, а вдома весь свій вільний час присвячуєш дітям. Ввечері хлопчики зустрічають мене із купою цікавих історій. Вони скучили, їм хочеться багато про що мені розповісти, а мені хочеться слухати, розпитувати, ділитися своїм. Ми не втомлюємося один від одного, навпаки – більш уважні, зосереджені й дуже цінуємо час, який проводимо разом. До того ж, у мене зручний робочий графік – на тиждень лише 4 дні робочі. Вихідні зазвичай проводимо лише родиною, не відволікаємось ні на що інше.
Народження дітей відчутно обмежує свободу й потребує більше відповідальності. Потрібно розуміти, що материнство – це кардинально інший етап у твоєму житті. Прекрасний, але інший. До народження дітей я багато подорожувала, причому досить часто спонтанно і сама. Я мандрувала автостопом Європою – це і Франція, яку я дуже люблю, і Угорщина, Австрія, Бельгія, Італія. Я сама літала в Індію два рази. Вперше опинилася там через роботу, вдруге – була дружкою на весіллі подруги-індуски, з якою познайомилася у Венеції, коли жила у неї кілька днів за каучсерфінгом.
Зараз все це здається трохи божевільним, але мені насправді бракує того відчуття безвідповідальності. Інколи дуже хочеться просто зірватися й поїхати кудись. Але тепер я мушу розставляти пріоритети, і на першому місці завжди потреби родини й дітей.
Ми дуже хочемо мандрувати всі разом, але перші роки у нас, на жаль, не виходило через низку причин. Я вірю в те, що все обов’язково буде – ми ще покажемо синам цей прекрасний світ, і так, я знаю, що обожнюватиму ці сімейні вилазки, але тієї легковажності, що була у мене колись, вже не буде. Це нормально, природньо, але викликає ностальгію.
"Я дозволяю синам бути дітьми"
Я вважаю, що головне не кількість часу, проведеного з дітьми, а якість. А твердження про те, що мама, яка працює, пропускає найцікавіші моменти з життя малят, – дурниці. Коли жінка сидить вдома в глибокій післяпологовій депресії, намагаючись відповідати тим ілюзорним критеріям, що їх покладає суспільство на молоду матір, то їй просто не вистачає енергії ні на себе, ні на дитину. Тут немає однієї методички для всіх. Комусь комфортно бути вдома три роки, комусь – три місяці, і це нормально.
Коли я вийшла на роботу, мені навпаки стало легше, бо тепер я повертаюся додому з відчуттям реалізованості. І тоді телефон і всі інші справи відкладаються, і я повністю належу родині. Діти скучили, я скучила, і я віддаю всю свою енергію їм.
Читайте: Ярко и забавно: мама сделала так, чтобы медицинский шлем сына вызывал у людей не жалость, а улыбку
У виборі няні для мене, в першу чергу, роль грала не педагогічна освіта, а людський фактор. Няня в нас без педагогічної освіти, раніше вона працювала медсестрою в лікарні. Дуже проста й відкрита, і тільки-но зайшла в наш дім, малі одразу до неї потягнулися. Мені не потрібні надсучасні методики раннього розвитку, важливіше те, що вона знаходить спільну мову з дітьми.
До того ж, у нашої няні власні близнюки, яким зараз вже по 18 років. Колись я жартома сказала чоловіку: "Якщо її діти вижили, значить і з нашими все буде добре" (сміється). З трирічною двійнею насправді дуже складно і є певна специфіка виховання (та швидкого реагування), яку можна зрозуміти лише на практиці.
Так вийшло, що ми з чоловіком виконуємо ролі хорошого й поганого поліцейського. Я – хороший, зі мною можна і суп не доїсти, і лягти спати пізніше, і випросити на один мультик більше. А тато в нас авторитет, малі його слухаються. Коли у них "чоловіча розмова", я навіть не втручаюся – бачу тільки, що вони сидять у кімнаті й обговорюють, що правильно, а що ні, і чому це так. Можливо, я більш м’яка тому, що мене виховували достатньо суворо. Я дозволяю їм бути дітьми.
Ми не давимо дітей "розвивалками". Все ще попереду, а поки головне для мене – це фантазія. Нехай вигадують якомога більше, виходять за межі власної уяви. У нашому домі ви не почуєте: "Що це за дурниці?", бо дурниць як таких нема. Вони можуть бути супергероями, роботами, драконами, піратами… Кольори, цифри, літери, віршики – все це ми вчимо тільки у формі гри.
Дуже хочу, щоб діти багато читали. Я з усіх сил намагаюсь прищепити хлопчикам любов до книг, навчити їх насолоджуватися процесом. Причому прагнути цього я почала ще в період вагітності. Як дізналася, що чекаю на них, одразу почала перечитувати "Гаррі Поттера" – хотілося чогось доброго та магічного, що позитивно вплине на них всередині мене (сміється).
"Головне – співучасть"
Напевно, найгірше, що я можу зробити, – це перенести на дітей власні комплекси та власні бажання. Прагну, щоб вони були абсолютно вільними й самостійними у своєму виборі й діях. Якось я на автоматі сказала чоловікові: "Було б класно, якби вони, як і я, вчилися в Києво-Могилянській академії. Це могло б стати родинною традицією!". А потім одразу сама себе осмикнула. А якщо вони не захочуть? А якщо виберуть для себе інший шлях? Чому це я взагалі вже зараз намагаюся вирішувати щось за них?
Я прагну бути обережною у своїх планах – не порівнювати, не нав’язувати, не покладати надій. Просто любити і бути поруч, спостерігаючи за тим, як вони торують свій власний шлях.
Головна роль чоловіка – співучасть. У нашій родині виховання дітей, як і побут, ділиться порівну, 50 на 50. Є речі, які роблю тільки я – наприклад, готую, купую продукти, одяг, книжки, розвивалки. А от вкладає хлопчиків спати тільки чоловік, я туди не втручаюсь. Мами знають, яка це подекуди мука, тому оцінять його вклад (сміється).
Читайте: "Мальчики далжны быть смелые и апасные": мама умилила соцсеть высказываниями своих детей
Щороку на Новий рік та Різдво ми малюємо сімейну листівку й відправляємо її друзям, родичам, знайомим. Зазвичай надсилається десь 50-70 штук. Регулярно ходимо всією родиною в кафе "на какао". Нещодавно вперше були з дітьми в кіно. Сподіваюсь, це переросте у хорошу традицію, бо я – справжній кіноман.
Інколи у вихідний день, коли всі вдома, ми ставимо стіл, я готую щось особливе або просто замовляю піцу, і ми разом дивимося якийсь повнометражний мультик. Хлопці від цього в захваті і кричать "Ура, у нас свято! Стільки смачненького, і вся родина разом!".
Я почала вести блог близько семи років тому на платформі livejournal. Від самого початку я сприймала його, скоріше, як чернетку, щоб виписатися і знайти свій стиль. Жодним чином не рекламувала блог, бо вела його лише для себе, і насправді дуже здивувалася, коли у мене набралася певна аудиторія – кілька тисяч людей. Потім, коли завагітніла, завела окремий персональний блог, адже "жж" був спрямований більше на російську аудиторію, а мені була ближчою європейська. Паралельно я почала робити нотатки на своїй сторінці в Facebook. Оскільки продовжувала дотримуватись політики "без реклами", було дуже незвично бачити, що читачів стає все більше просто через "сарафанне радіо".
Чоловік, до речі, постійно каже, що я повинна докладати трохи більше зусиль та не боятися розвивати себе саме як блогер, бо це дає мені численні привілеї. Але у мені завжди борються дві різні Олі. Перша не любить виставляти напоказ особисте життя і ревно оберігає власні кордони. І тепер, коли читачів стало так багато, вона іноді ловить себе на думці: "Ой, а, може, мені варто менше писати про хлопчиків?".
Друга ж розуміє, що зупинитися зараз – це божевілля, враховуючи мої амбіції в літературному плані. Мої читачі – це колосальна підтримка, і кожен коментар із серії: "Не дочекаюся того дня, коли триматиму в руках твою книгу", дає мені віру у власні сили.
Я постійно відмовляюся знімати своїх дітей у рекламі. За три роки відхилила вже близько десяти пропозицій. У мене є певний внутрішній бар'єр, який не дає цього зробити. Ні, я жодним чином не засуджую тих, хто це робить, але для мене це ніби використовувати хлопчиків, не спитавши в них, чи вони хочуть бути "в телевізорі".
"Не треба навіть намагатися бути ідеальною мамою"
Жодна мама не може бути ідеальною. Таких не існує. Усі роблять помилки, усі сумніваються в собі і бояться напартачити. І коли ти приходиш до повного і цілковитого розуміння цієї істини, стає легше просто робити свою справу.
Читайте: "Це було неймовірно": мама розповіла про свою участь у пологах за допомогою кесаревого розтину
Не варто порівнювати себе з іншими, орієнтуючись на пости у соцмережах та плітки на дитячих майданчиках, бо це не дасть нічого, окрім зайвих комплексів та виснажливого самокопання. Повірте, надмірна самовпевненість – гірше, ніж чесне визнання своїх слабкостей.
Діти – це великий крок, вразливість, відповідальність, постійний страх за них та сумніви у собі. Тому я лояльно ставлюся до childfree (свідоме небажання мати дітей. – Ред.). Це нормально, коли людина хоче залишитись повністю вільною, мені зрозумілі її мотиви, і я поважаю її право вибору. Інша справа – childhaters, з ними мені не по дорозі.
Що стосується моїх синів (не зарікаюся, можливо, з часом це зміниться), то для мене найважливіше, щоб вони були щасливими. Якщо вони не захочуть мати власних дітей, я не буду на них тиснути. Це їхній вибір.
Жінка нікому нічого не винна. Взагалі. Хоче народжувати – хай робить це. Не хоче – ні. Хоче – хай закохується в іншу жінку. Ніхто не повинен наказувати нам, як жити і що вибирати.
"Коли мої діти граються в солдатів, мені дуже страшно"
Здається, в Україні дуже мало родин, на які взагалі не вплинула війна. Не торкнулася вона лише тих, хто взагалі закриває очі і робить вигляд, що нічого не відбувається. Хлопці народилися напередодні Майдану. Звісно, що морально це було дуже складно. Мої батьки брали активну участь у революції, тоді як я не могла бути поряд із ними, і це був постійний страх за їхнє життя. Мені лише раз вдалося вирватися на Майдан на кілька годин, коли моя мама лишилася з хлопчиками.
Взагалі цей період пройшов як у тумані. Я дуже добре пам’ятаю розстріли у лютому, початок російської агресії, перше усвідомлення того, що це війна, а в тебе новонароджені діти на руках… І ти не знаєш, куди це зайде й куди тобі вивозити їх у найгіршому випадку.
Були моменти, коли я не витримувала й починала плакати при синах. Одного разу вони підійшли до мене й запитали, чому я така сумна – не хотіла обманювати. Сказала, що думаю про погані танки та маленьких дітей, які змушені ховатися від обстрілів у підвалах. Хлопчики це запам’ятали і почали час від часу згадувати. Мовляв, там війна, там дітки, треба їхати рятувати, тому ми сядемо на хороші танки й поїдемо до них. Мені стало дуже страшно. Я не хочу думати про них як про майбутніх солдатів, не хочу уявляти своїх синів на танках, я не люблю зброю в принципі і прагну до утопічного світу, де вона буде взагалі не потрібна. Звісно, я розкажу їм все про цю війну, але пізніше, нехай зараз у них буде дитинство.