Реабілітація — нова золота жила держбюджету

Дивовижна річ: те, чого не було в пріоритетах української державної політики у 2014-2021 роках, раптом у 2025 році стало "ключовим напрямком" із бюджетом у 5,8 мільярда гривень. І з красивими слайдами для міжнародної аудиторії.

Фактично в Україні з 2014 року розпочалася війна, яка призвела до десятків тисяч поранених військових, інвалідів, цивільних з травмами, які потребують довготривалої реабілітації. Що ж тоді?

У 2015-2020 роках профільної системи державної реабілітації не існувало як такої. Ветерани масово проходили реабілітацію або за власний кошт, або завдяки грантам, волонтерам, приватним клінікам або ініціативам за межами МОЗ. Лише з 2022 року, під тиском повномасштабної війни, уряд нарешті почав визнавати цю проблему системно.

А тепер — трохи статистики з прес-релізу МОЗ.

У 2022 році в Україні працювало близько 1500–2000 фахівців з реабілітації. Станом на зараз, згідно з офіційними даними МОЗ, — вже близько 11 000. І тут виникає просте питання: чи реально підготувати стільки кваліфікованих спеціалістів за 2 роки, якщо зазвичай фахова підготовка в галузі фізичної медицини та реабілітації (за стандартами EU чи WHO) триває мінімум 3–5 років? Чи ми маємо справу з експрес-курсами для галочки?

Кількість сеансів реабілітації за день зросла з приблизно 4000 у 2022 році до понад 12 000 у 2024. Але знову ж — кількість не дорівнює якості. Відсутність централізованого моніторингу результатів лікування за міжнародними шкалами (наприклад, FIM, Barthel Index, SF-36) ставить під сумнів ефективність цих "досягнень".

Кількість закладів, які надають реабілітацію, збільшено з менше ніж 200 у 2022 році до 555. Це добре звучить у цифрах. Але питання до якості цих закладів — скільки з них реально впроваджують доказові протоколи реабілітації (настанови NICE, рекомендації Cochrane, стандарти WHO)?

І найцікавіше — бюджет. У 2022 році на реабілітацію було передбачено приблизно 1,2 млрд грн. Тепер — 5,8 млрд грн на 2025 рік. І тут чорний гумор ситуації стає особливо смачним: там, де з’являються мільярди, зазвичай швидко з’являються нові схеми "оптимізації витрат". Вже зараз видно, що левова частка цих коштів буде спрямована на ремонти, "створення реабілітаційних просторів" і PR-акції, а не на тривалу якісну підготовку персоналу чи впровадження реальних міжнародних стандартів.

В офіційних заявах МОЗ зазначається: "Ми створюємо систему реабілітації, яка забезпечить сталість, фаховість і довіру." Це чудова мантра для конференцій. Але ми пам’ятаємо, як "реформували" первинну ланку, онкоцентр, систему закупівель медобладнання — і деякі експерти побоюються, що ситуація з реабілітацією йде тим самим шляхом.

Чи має Україна потребу у системній реабілітації? Безумовно, так. Чи варто було починати це у 2014-му, а не після 8 років і після тисяч загублених доль? Безперечно. Чи можна побудувати якісну європейську систему за рік-два — без реальної реформи освіти, стандартів і контролю якості? Відповідь очевидна...

І тут по ситуації:

• Ветеран, що повернувся без ноги, сьогодні читає у ЗМІ про "реабілітаційний прорив" і гадає, скільки ще треба чекати, поки його не запросять на новітній сеанс у черговому Центрі досконалості.
• Саміти, селфі-зони, красиві пости в Instagram — уже працюють. І під нові бюджети підтягується купа "нових гравців", які ще 3 роки тому торгували БАДами чи курсами енергомасажу, а тепер — фахівці з реабілітації.

І головне питання до пана Ляшка: чому все це стало "ключовим пріоритетом" лише у 2025-му? Де ж був МОЗ, коли ветерани, волонтери й пацієнти буквально вимолювали допомогу? А тепер, коли за це можна отримати міжнародне фінансування, премії й піар — усе раптом стало терміновим і важливим.

Висновок простий: доказова реабілітація — це не кількість створених відділень і не обсяг бюджету. Це реальна робота з людьми, за міжнародними стандартами, з незалежним контролем якості та довгостроковою стратегією. Інакше — це ще один "проект для галочки". Як показує практика, чиновники цей жанр уже добре опанували.