Ми вирішили усиновити дитину
І радію, і боюсь. Впевнена в діях, але й сумніваюсь. Попереду крок, що змінить все наше життя.
Ми вирішили усиновити дитину.
Роками говорилось про це, заперечувалось, переглядалось. Питання, яке давно не давало спокою. Мені - точно.
Костя не наважувався, я не тиснула.
І ось кілька місяців тому чоловік сказав: - давай!
Я:
- точно?
Він:
- так!
Протягом серпня ми робили медогляд - найскладніший етап у зборі документів. З усіма снідами, флюрографіями, ультразвуками, психо та наркодиспансерами. Наїздились, наметушились, але тепер чорним по-білому пише, що за станом здоров'я ми можемо бути усиновлювачами.
Далі ще треба дозбирати кілька простих довідок і можна готуватися до пошуків дитини.
Це буде дівчинка, 3-5 років, здорова.
Ми одразу її впізнаємо, таку нашу, рідну, десь може загублену між двома синами.
Пізніше полюбиться і прийметься. Дамо собі час.
Чому пишу про це? По-перше, не про голку в сіні йдеться - не приховаєш. По-друге, нехай одразу все буде відкрито та публічно, бо ми не плануємо "купувати" дитину, ми хочемо просто забрати її з системи. По-третє, саме відверті пости інших мам-усиновлювачів дали мені розуміння, що не такий страшний вовк, як малюють. Тому я й надалі хочу все описувати, може комусь з вас буде цікаво.
А могла би курити траву в Амстердамі
А чому ми так вирішили? Тут не поясниш. Просто є якесь глибинне відчуття, що це буде добре. Звісно, можна народити і ніяких проблем. Але це про інше. Не просто про ще одну дитину, а більше про те, щоб дати тому, хто дуже-дуже потребує того, чого в тебе достатньо, чим ти наповнився по вінця і готовий ділитися.
Розумію, що це непросто, що не собачку завести, що інтернатівські - не домашні, що вдячності можна й не дочекатися. А я й не чекаю. Просто роблю те, що відчуваю, про що тихим голосом шепоче моя душа.
Побажайте нам удачі!